Королівський кінь

Король Данило мав улюбленого коня на прізвисько Вітер, який не раз у боях служив йому вірою і правдою. Коли ж той кінь постарів і не міг уже мчати з вершником, наче вітер, віддав його король на відпочинок у конюшню. При цьому суворо наказав, щоб коня пильнували, як зіницю ока. А той, хто сповістить про смерть коня, потрапить у руки ката.
    Але смерть на жодні накази уваги не звертає. Надійшов той чорний день, коли кінь таки здох. А кожного обійняв такий страх, що вже подумки з родиною прощався.
    Якраз на ту пору нагодився Олелько.
    – Гей. Грицю! Ти чого так набурмосився? – спитав Омелько головного конюха.
    – Та ти не знаєш, який наказ дав мені король. Мусив я служити його коневі, як власному панові. А хто сповістить про смерть коня, того до ката відправлять. Нині той кінь витяг ноги, а я сиджу і думаю, що маю далі робити. Чи наперед з родиною попрощатися, чи до замку піти і все як є розповісти. За мене ж бо ніхто цього не зробить.
    – Погано ти, Грицю, своїх друзів знаєш, – сказав Олелько. – Я піду до короля і скажу йому новину. А ти можеш більше голови не сушити.
    І таки подався Олелько до короля, став перед ним і каже:
    – Милостивий пане мій, чи знаєте новину?
    – А то яку?
    – Ваш коханий кінь їсти не їсть, пити не п’є, дихати не дихає і рухати не рухається.
    – То він, напевно, здох! – вигукнув король.
    – Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитись. Бо я вже в тім не дуже тямлю.
    Король розсміявся і нагородив Олелька за таку дотепну витівку.